Книга: Тіні забутих предків

Создатель: Коцюбинський Михайло .

«Іван був дев'ятнадцятою дитиною у гуцульскій родині Галійчуків». Ще дитиною він відрізнявся від інших: «...Іван все плакав, кричав по ночах, погано ріс і дивився на неню таким глибоким, старече розумним зором, що мати в тривозі одвертала од нього очі».

Ті очі ніби бачили щось приховане Книга: Тіні забутих предків від інших: «Дивиться перед для себя, а бачить якесь далеке і не відоме нікому...» Мата з полегкістю відпускала Івана з хати, і він ішов у пылай, у ліс, де йому було затишно, де усе було зрозуміле й ріденьке. Мати навіть побоювалась, чи не підмінили її дитину: «Не «сокопилася» баба Книга: Тіні забутих предків при злогах, не обкурила десь хати, не засвітила свічки — і хитра бісиця встигла обміняти її дитину на своє бісеня».

Бо син краще почувався серед природи, у лісі, ніж у хаті біля людей. Світ здавався йому казкою, «повною чудес, таємничою, цікавою і страшною». Іван 7 років «умів знаходити помічне зілля — одалеп Книга: Тіні забутих предків, матриган і підойму, розумів, про що канькає жеребца [рід коршуна], з чого повстала зозуля, і если оповідав про все ж вдома, мати непевно позирала на нього: може, воно до нього гласить?» Знання про світ природи і світ людини якось швидко стали йому доступні, зрозумілі.

«Знав, що на світі панує Книга: Тіні забутих предків нечиста сила, що арідник [злий дух] править усім, що в лісах повно лісовиків, які пасуть там свою маржинку [худоба]: оленів, зайців і серн; що там блукає веселий чугайстир [міфічна лісова істота], який сразу просить стрічного в танець та роздирає нявки; що живе в лісі глас сокири. Вище, по безводних дальних недеях Книга: Тіні забутих предків [диких верхівках гір], нявки розводять свої безконечні танки, а по скелях ховається щезник».

Если хлопець підріс, його отправили пасти корів. Там, на пасовиську, Іван вивчився від старших грати на сопілці. Та ті звичайні пісні не задовольняли його — у ньому жили інші мелодії, «неясні і невловимі». Це була чарівна музика рідної Книга: Тіні забутих предків природи: «З—за галузки смереки виглядали зажурені пылай, напоєні сумом тіней од хмар, що все стирали бліду усмішку царинок [обгороджених сінокосів близько до ишакі]. Пылай щохвилини міняли свій настрій: если сміялась царинка, хмурився ліс. І як тяжело було вдивитись в те рухливе обличчя гір, так тяжело було дитині спіймати Книга: Тіні забутих предків химерну мелодію пісні, що вилась, тріпала крильцями коло самого вуха і не давалась».

1-го разу Іван зайшов далековато у пылай і раптом почув ту жадану тиху музику. Але хто ж грав у цьому безлюдному місці? Іван повернувся і скаменів: «На камені, верхи, сидів «той», щезник, скривив гостру борідку, нагнув Книга: Тіні забутих предків ріжки і, заплющивши очі, дув у флояру». Іван хотів тікати — і не зміг; хотів закричати — голоса нема. Але ось глас з'явився, а той щезник раптом пропав. Кинувся Іван бігти вниз, і біг, доки не впав без сили. Потів, прийшовши до тями, Іван спробував повторити мелодію Книга: Тіні забутих предків, але вона довго не давалась.

Але хлопець починав ще і ще. І нарешті «лісом попливла дивна, не відома ще пісня, радість вступила у його серце, залляла сонцем пылай, ліс і травку, заклекотіла в потоках, підняла ноги в Івана і він... закружився у танці». Душа і серце співали у хлопця Книга: Тіні забутих предків. «На сонячній плямі полянки, що влезла в похмуре королевство смерек, скакав біленький хлопчик, немов метелик пурхав зі стебла на стеблину, а обидві корови — жовтаня і голубаня, просунувши голови межи галузки, привітно дивились на нього, жуючи жуйку, та зрідка дзвонили йому до танцю». У лісі знайшов Іван те, чого шукав.

«Вдома, в Книга: Тіні забутих предків родині, Іван нередко був свідком неспокою і горя. За його пам'яті вже двічі коло їх хати трембітала трембіта, оповіщаючи горам і долам про погибель: раз, если брата Олексу роздушило дерево в лісі, а вдруге, если браччін Василь, файний веселий леґінь, загинув у бійці з ворожим родом, посічений топірцями Книга: Тіні забутих предків».

Здесь не було спокою. Людьми опанували ненависть і злість. Стара ворожнеча існувала між родом Палійчуків, до якого належав Іван, і родом Гутенюків. Ніхто вже не міг точно пригадати, звідки пішла ворожнеча, але й досі всі кипіли злістю й завзяттям.

Насправді сім'я Івана була невелика. З двадцяти Книга: Тіні забутих предків дітей вижили лише п'ять, а «решта п'ятнадцять спочило на цвинтарі біля церковці». Всі в родині обожали ходити до церкви, особливо на храмові свята. Там можна було зустрітися з дальніми родичами, а інколи і «пустити кров» Гутенюкам. У ці дні Палійчуки надягали найкращу одежу, сідлали жеребцов і гірськими стежками Книга: Тіні забутих предків відправлялись до церкви. І плаї ніби—то розцвітали червоними маками: то йшли святочно прибрані гуцули.

1-го разу, повертаючись з храму, два ворогуючі роди зустрілись і сталася бійка між Гутенюками і Палійчуками. Іван не зрозумів, як воно сталося, та если побачив, якупав його батько, «як підтята смерека», кинувся Книга: Тіні забутих предків у бійку. В запалі бійки вдарив дівча, «що тряслось з жаху біля самого воза». Іван здогадався, що це «Гутенюкова дівка», та почала тікати, він наздогнав її, шарконув за пазуху і роздер сорочку. Звідти впали не землю нові кісники, які він вкинув у річку. «Тоді дівчинка, зігнута вся, подивилась на нього спідлоба Книга: Тіні забутих предків якимсь глибоким зором чорних матових глаз і спокійно произнесла:

— Нічьо... В мене є другі... май ліпші».

Так зав'язалась розмова, і дівчинка вийняла цукерку й поділилась нею з Іваном. Він завагався, але узяв. «Тепер вони вже сиділи рядочком, забувши про вереск бійки... а вона оповіотдала йому, що зветься Марічка Книга: Тіні забутих предків, що пасе вже дроб'єта (вівці)... а погляд її чорних матових глаз м'яко поринав у Іванове серце...»

На другий денек після бійки помер батько Івана, старий Палійчук. І тяжкі часи наступили в його родині. Але в пам'яті Івана не погибель батька жила, а зустріч із дівчинкою, що, скривджена Книга: Тіні забутих предків ним безвинно, «повним довір'я рухом» отдала йому половинку цукерки. Іванові дуже хотілося знову побачити Марічку. І він зустрівся з нею, если пас корови, а вона вівці. Відтак вони зустрічалися щоразу, пасуючи овець і корів, і це була їхня таємниця.

«Білі ярки, забившись у холодок під смереку, дивились Книга: Тіні забутих предків дурними очима, як качались по мхах двоє дітей, дзвонячи в тиші молодим сміхом. Втомившись, вони забирались на біле каміння і лячно зазирали звідти у прірву, з якої стрімко підіймався у небо чорний привид пылай і дихав синню, що не хотіла тануть на сонці. В щілині поміж горами Книга: Тіні забутих предків летів в равнину потік і тряс по каміннях сивою бородою. Так було тепло, самотньо і лячно у віковічній тиші, яку беріг ліс, що діти чули власне дихання. Але вухо уперто ловило і побільшало до найбільших розмірів усяких згук, що мусив жить в лісі, і їм часом здавалось, що вони чують чийсь хід Книга: Тіні забутих предків потайний, глухе гупання барди, хекання втомлених грудей».

Так росли вони серед потоків і лісів, чисті і наївні. Але минуло, і Іван «був уже леґінь, стрункий і міцний, як смерічка, мастив кучері маслом, носив широкий черес і пишну кресаню. Марічка теж вже прогуливалась в заплітках, а Книга: Тіні забутих предків се значити не достаточно, що вона вже готова й віддатись». Вони не пасли більше ягнят, а зустрічались лише на свято та у неділю. «Сходились коло церкви або десь в лісі, щоб стариня не знала, як кохаються діти ворожих родів. Марічка обожала, если він грав на флоярі.

Задуманий все, встромляв очі Книга: Тіні забутих предків кудись поза пылай, неначе видів, чого не бачили другі, прикладав мережану дудку до повних уст, і дивна пісня, якої ніхто не грав, тихо спадала на зелену отаву царинок, де вигідно отправили свої тіні смереки». І здавалося їм, що на світі тільки дві барви: «в зеленій — земле, в блакитній — небо». І серед Книга: Тіні забутих предків цього зелено—блакитного світу лише вони двоє. «Марічка обзивалась на груфлояри, як самичка до одичавшего голуба,— співанками. Вона їх знала безліч. Звідки вони з'явились — не могла б розказати. Вони, здається, гойдалися з нею ще у колисці, хлюпались у купелі, родились у її грудях, як сходять квітки самосійні Книга: Тіні забутих предків по сіножатях, як смереки ростуть по горах... Марічка і сама вміла складати пісні».

Поезія Іванових мелодій спліталася з летючими віршами Маріччиних коломийок. Вони покохали один 1-го. «Вона издавна вже була Іванкова, ще з тринадцяти літ. Що ж в тому чудного було? Пасучі вівці, бачила нередко, як цап перчить козу або Книга: Тіні забутих предків баран валує вівці,— все було так просто, природно, відколи світ світом, що скупа нечиста думка не засмітила їй серця».

Марічка нередко питала, чи будуть вони у парі назавжди, адже їхні сім'ї ніесли цього не дозволять. Та Іван запевняв, що й питати родичів не буде, бо Книга: Тіні забутих предків Марічка мусить бути його. На танцях запропошував її відверто і «наче на злість старині він на танцях вимахував дівкою так, що аж постали розсідались».

Однак усе складалось не так, як гадав Іван. Ґаздівство його руйнувалося, і треба було йти в найми. «Мушу йти в полонину, Марічко,— сумував він заздалегідь». Марічка покірно Книга: Тіні забутих предків погоджувалась, хоч їй було дуже сумно. І той сум виливала у співанках:

І згадай мні, мій миленький, Два рази на днину. А я для тебя ізгадаю Сім раз на годину.

Вона втішала сама для себя, що обов'язково буде дивитися на пылай, то може, й побачить його: «Як муть Книга: Тіні забутих предків мряки сідати на пылай, я сяду та й си заплачу, що не видно, де пробуває милий. А як в погожу річку зазоріє небо, я му дивитись, котра зірка над полонинков — тому бачить Іванко... Тільки співати залишу».

Але Іван радив їй не втрачати веселості й співати. Обіцяв повернутися швидко. Він Книга: Тіні забутих предків слухав її пісні і думав, що вона засіяла співанками своїми і ліси, і пылай, і полонини. Увесь світ навколо нього бринить її піснями. «Але прийде пора, він поверне до неї, і вона знов позбирає співанки, щоб було одбуть чим весілля...»

* * *

Відтак теплим весняним ранком Іван пішов на полонину. «Іван Книга: Тіні забутих предків піднімався все вище.. ..Ліси уступали місце гірським сіножатям, м'яким і повним. Іван брів серед их, як по озерах квіток, нагинаючись часом, щоб закосичить кресаню [капелюх] жмутком червоної грані або блідим вінком не-вістульки.

А стежка вела все отдалі... Здесь були тиша, величавый спокій природи, строгість та сум.

Полонина Книга: Тіні забутих предків! Він вже стояв на ній, на сій високій луці, вкритій густою травою».

А у долині, вкритій від вітру, знайшов Іван стаю [дерев'яний намет для вівчарів]. Здесь, серед гір, Іван разом з іншими мав доглядати худобу, що її зганяли на літо сюди з різних сіл. Кожен знав свою справу Книга: Тіні забутих предків і мав здесь свої обов'язки. Чоловіки ставилися до их як до священних. «Тим часом ватра розгоралась на полонині. Повним поваги рухом, як давній жрець, підкидав ватаг до неї сухі смереки та свіжу хвою, і синій дим просто здіймався над нею...

Полонина починала своє життя живим невгасимим вогнем, що мав Книга: Тіні забутих предків її боронити од всього лихого».

Денек згас, і Микола—спузар, що повинен був усе літо слідкувати за ватрою, покликав вівчарів вечеряти.

* * *

«Яка ж тото полонинка повесні весела, як овечки у ню ідуть із кожного села!..»

Ватаг чутливо прислухався і ніби чув, як сходяться отари худоби сюди, на полонину Книга: Тіні забутих предків, як оживають пылай віддихання і тупоту отар. І ось уже вони здесь усі. І тоді ватаг впав на коліна і підняв руки до неба. «За ним схилились до молитви вівчарі й люди, що пригнали маржину. Вони прохали у Бога, щоб вівця мала гаряче серце, як гарячий вогонь, який переступала, щоб Книга: Тіні забутих предків Господь милосердний заступив християнську худібку на росах, на водах, на всіх переходах од всякого лиха, звіра і припадку. Як допоміг Бог зібрати худібку докупи, щоб так допоміг усю людям віддати.

Ласкаво слухало небо простосердечну молитву, благодушно хмурився Бескид, а вітер, пролітаючи отдалі, старанно вичісував трави на Книга: Тіні забутих предків полонині, як мати дитячу голівку...»

* * *

Дні спливали за деньками в щоденній праці, у труднощах вівчарського життя. Та серед щоденних турбот згадує Іван Марічку. Як вона, чи співає ще своє пісні?

«Ой, як будуть вівчарики Білі вівці пасти, Будуть мої співаночки За кресаню класти...— згадується йому милий дівочий глас, і Книга: Тіні забутих предків він зриває квітку та закосичує нею кресаню». «Гірське повітря прополоскало груди, хочеться їсти. І як самотно! 100їш здесь небольшой, як бадилина у полі. Під ногами зелений острів, що його обливають блакитні води дальних гір.

А там, по суворих одичавших верхах, десь у безводах, в безслихах, гніздиться всяка мара, ворожа сила Книга: Тіні забутих предків, з якою тяжко боротись. Лиш одно — сокотися...» Поволі тягнеться час. За денек Іван геть стомлюється. Але уві сні приходить до нього Марічка. Він сам до для себя гласить, що то не вона, але щось його ніби тягне за Марічкою. Від сну він прокинувся раптом, почувши вопль худоби. Серце Книга: Тіні забутих предків його калатало. І ось нарешті трембіта сповіщає, що кошари чекають на вівці.

* * *

На полонині усі зібрались, щоб видоїти овець та кіз. Звичним рухом Іван хапає вівцю за хребет і тягне до для себя понад широку дійницю, що поступово наповнюється молоком. «Іванові руки безперестанку мнуть тепле овече вим'я, одтягають Книга: Тіні забутих предків дійки, а по руках в нього тече молоко, що пахне лоєм і підіймає з дійниці масну солодку пару.. ..Нажималібно плаче влажна отара по сей і той бік струнки, падають в загороду знесилені вівці, а густе молоко дзвінко дзюрчить в дійницю та затікає теплим струмочком аж за рукав».

* * *

«Опустіли кошари. Тиша і Книга: Тіні забутих предків пустка». Починається нова дія — сироваріння. Ватаг схиляється над молоком, «розщобає поволі рукава і по сам лікоть занурює в нього свої голі, зарослі волоссям руки. І так застигає над молоком.

Тепер має бути тихо у 100ї, двері замкнені, і навіть спузар не сміє кинуть оком на молоко, поки там твориться щось Книга: Тіні забутих предків, поки ватаг чаклує... Тільки по легкому рухові жил на ватагових руках помітно, що насподі в посуді од-бувається щось. Руки оживають потроху, то підіймаються вище, то опускаються нижче, закруглюють лікті, щось плещуть, бгають та гладять там всередині, і раптом здна посуди, з—під молока, підіймається кругле сирове Книга: Тіні забутих предків тіло, що якимсь чудом родилось.

Воно росте, обертає плескаті боки, купається в білій купелі, само біле і ніжне, і если ватаг його виймає, зелені родові води дзвінко стікають в посуду». Після цього відчиняють двері навстіж і сповіщають трембітою, «щодень скінчився миром, щобудзйому вдався, кулеша готова і струнки чекають на нове Книга: Тіні забутих предків молоко».

* * *

Багато пригод зазнав Іван тим літом. Раз ніби бачив, як з сиротливої смереки в лісі виступив якийсь чоловік і вибігли за ним серни, яких той пас із допомогою ведмідя. Іван показував на те чудо іншим, але ніхто нічого подібного не бачив. «Часто негура [туман] заставала вівці в Книга: Тіні забутих предків половині. У густій мряці, білій, як молоко, все пропадало: небо, пылай, ліси, пастухи...

Вівці сивим туманом котились попід ногами, а отдалі пропадали й вони.. ..Так вони розгубили кілька овечок». Зрідка до вівчарів приходили люди з долини, розповідали нехитрі новини сільського життя. А вечорами вівчарі збиралися біля багаття і «зголоднілі Книга: Тіні забутих предків за літо без «челядини» [жінки], вели безконечні масні розмови».

Іван же кликав Миколу і прохав його розповісти якусь казку, бо той багато їх знав. Так Іван коротав ночі.

* * *

Микола захворів, і Іван замість нього пильнував ватри, варив для всіх кулешу. Та серце його неспокійне. Обсіли його сумні думи, важкі сни Книга: Тіні забутих предків, у яких йому ніяк не зустрітися з Марічкою. Бо «у ту мить, если Іван ось—ось має почути м'яке тіло Марічки на своїх грудях, з лісу виходить з риком ведмідь, а білі вівці мечуться вбік і одділяють його од Марічки». Інколи ж так Іванові ставало погано середтиші, холоду та Книга: Тіні забутих предків самоти, що здавалося ніби—то «щось велике, вороже душить його, ся затверділа тиша, байдужий спокій, сей сон небуття». А 1-го разу він почув тихий глас: «Іва—а!» Так кликала його Марічка. «Марічка? Де вона взялась? Прийшла на полонину? Вночі? Заплуталась і кличе?

Чи, може, йому причулось? Ні, вона тут Книга: Тіні забутих предків». Він побіг навпростець туди, звідки чувся глас, і застигнул над прірвою навкруги туман. Чи то був її глас?

* * *

Працював Іван на полонині, аж поки та зовсім не спустіла. Розібрали хазяї худобу, «одтрембітали своє трембіти, лежать стоптані трави, а вітер осінній заводить над ними, як над мерцем ».

* * *

«Недаремно Книга: Тіні забутих предків Іван поспішав з полонини: він не застав Марічки живою. За денек перед сим, если брала Черемош, взяла її вода. Несподівано заскочила повінь, моті габи [хвилі] збили Марічку з ніг, кинули потім на гоц [во-допад] і понесли поміж скелі в равнину. Марічку несла ріка, а люди дивились, як крутять Книга: Тіні забутих предків нею габи, чули клики і благання і не могли врятувати».

Іван цьому не повірив. Він гадав, що це вигадки Гугенюків, що зізналися про їхнє кохання й заховали від нього Марічку. А если всі почали твердити водно те саме, пішов шукати берегом її тіла. Мусило ж десь її прибити. В Книга: Тіні забутих предків одному селі знайшли якесь тіло, але Іван не міг впізнати в ньому Марічки — воно було стерте річним камінням, розпухло й посиніло.

Тоді величавый жалко охопив Івана. Він хотів був і собі скочити зі скелі у «крутіж». Але потім зненавидів ріку настільки, що вуха затуляв, аби не чути її Книга: Тіні забутих предків зрадливого шуму, «що прийняв внутри себя останнє дихання його Марічки». Він блукав горами, не темлячи для себя від туги. Так пробув у лісі довго, живився ягодами й водою з потічків. «Потому щез — люди гадали, що він загинув з величавого жалю», дівчата навіть пісню склали про їхнє з Марічкою кохання Книга: Тіні забутих предків.

Але через шість років Іван раптом з'явився. «Худий, зчорнілий, багато старший од своїх літ, але спокійний. Оповідав, що пастушив на угорському боці. Ще з рік отак походив, а відтак оженився. Треба ж було ґаздувати». Іван після весілля виглядав навіть задоволеним. «Його Палагна була з багацького роду, фудульна [горда, пихата Книга: Тіні забутих предків, зарозуміла], не больна дівка, з грубим голосом й воластою шиєю».

Обожала вона багате, пишне вбрання, але була добра ґаздиня і помагала у щоденних турботах чоловікові. Іван же одержав можливість працювати коло худоби: «Тепер він мав коло чого ходити. Не був жадний багатства — не на те гуцул жие на світі,— саме Книга: Тіні забутих предків плекання маржинки сповняло радістю серце. Як дитина для мами — такою була для нього худібка». А головне — і думки його були зайняті худобою: то він турбувався про сіно, то про захист худібки від звіра, від відьом. Скрізь була небезпека.

А більш усіх їм раздражала сусідка Хима: «Чого вона тільки не Книга: Тіні забутих предків виробляла, ота родима відьма! Перекидалась у полотно, що біліло смерком попід лісом, повзла вужем або котилась горбами прозорим клубком. Спивала, нарешті, місяць, щоб було мрачно, як йде до чужої худоби. Не один присягався, що бачив, як вона терницю доїть: заб'є у неї чотири кілки, неначе дійки,— і нужноїть повну Книга: Тіні забутих предків дійницю».

А з іншого боку сусідом був Юра, про якого казали, що він богує. «Він був як бог, знаючий і сильний, той градівник і мольфар [злий дух, чаклун]. У своїх дужих руках тримав сили небесні й земні, погибель і життя, здоров'я маржинки й людини, його страшились, але потребували Книга: Тіні забутих предків всі».
Як боронити худобу у таких обставинах — то був щоденний клопіт Івана. Він працював, не піднімаючи глаз від землі. Бо если піднімав очі, то найменша зелена царинка відразу ж нагадувала йому Марічку. В душі його знов бринів забутий глас:

-І згадай мні, мій миленький,

Два рази Книга: Тіні забутих предків на днину, А я для тебя ізгадаю Сім раз на годину...

Тоді Іван кидав усе і десь пропадав. Палагна сердилась на нього, та він їй нічого не пояснював. А провину відчував хіба що перед худобою: «Приносив їй хліба чи грудку солі. З довірливим риком тяглася до нього його біланя або голубаня, висувала Книга: Тіні забутих предків теплий червоний язик і разом з сіллю лизала руки. Вогкі блискучі очі приязно дивились на нього, а теплий дух молочного вим'я та свіжого гною знову вертали втрачений спокій і рівновагу».

Життя його тісно сплелося з життям худоби. Він відчував щось батьківське по відношенню до ягнят, корів. «Чи Книга: Тіні забутих предків кохав він Палагну? Така думка ніесли не займала його голови». Іван був ґаздою, Палагна — доброю ґад-зинею, і хоч не було в их дітей, так була худоба — чого ще треба?

Палагна стала ще повнішою і червонішою, носила багаті хустки і стільки намиста на шиї, що заздрощі переповняли сусідських жінок Книга: Тіні забутих предків. Разом Іван і Палагна їздили і до мі100, і до церкви. «До их теж приїздили чесні ґазди в гостину... Засідали за мережаний стіл, тяжкі в своїм овечім убранні, і споживали вкупі свіжу кулешу та гуслянку гостру, од якої облазив язик.

Так йшло життя.

Для праці — будні, для ворожіння — свято».

На Книга: Тіні забутих предків свят—вечір Іван завжди був у дивнім настрої. У всіх його діях було щось священне, неначе божу службу служив. «Клав Палагні живий вогонь для вечері, стелив сіно на стіл та під столом і з повною вірою рикав при тім, як скотина, блеяв вівцею та ржав жеребцом, аби Книга: Тіні забутих предків велася худоба. Обкурював ладаном хату й кошари, щоб одігнати звіра й відьом, а если червона од метушні Палагна серед курива того ознаймляла нарешті, що готові усі дванадцять страв, він, перше ніж засісти за стіл, ніс тайну вечерю худобі. Вона першою мусила скоштувати голубці, сливи, біб та логазу, які так старанно Книга: Тіні забутих предків готувала для нього Палагна. Але се було не все. Ще годилось закликать на тайну вечерю усі ворожі сили, перед якими берігся через ціле життя.

Брав в одну руку зі стравою миску, а в другу сокиру і виходив надвір. Зелені пылай, убравшись у білі googleі [рід верхнього одягу Книга: Тіні забутих предків у гуцулів з білого сукна], прислухались чуйно, як дзвеніло на небі золото зір, мороз блискав срібним мечем, потинаючи згуки в повітрі, а Іван простягав руку у сю скуту зимою безлюдність і кликав на тайну вечерю до для себя всіх чорникнижників, моль-фарів, планетників всяких, вовків лісових та ведмедів. Він кликав бурю, щоб Книга: Тіні забутих предків була ласкава придти до нього на ситі страви, на палені горілки, на вечерю святу, але вони не були ласкаві і ніхто не приходив, хоч Іван спрощував тричі. Тоді він закликав їх, щоб не з'явились ніесли,— і просто зітхав».

В цей вечір вони запрошували до вечері Книга: Тіні забутих предків душі померлих, що пропали, втопились у воді, про яких ніхто не знав, і тому вони чекали лише вечора святого, щоб хто про их згадав. Перш ніж сісти, продували лаву, щоб не привалити якусь душу. Іван, молячись, був певен, що за плечима в нього 100їть Марічка й плаче, схилившись. А вночі, прокинувшись, Іван Книга: Тіні забутих предків ніби чув, як сам Бог питає у худоби, чи добре ставиться до неї ґазда, чи годує, чи добре пильнує.

Палагна ставилася до ворожіння суто удобно: воно не достаточно допомогти вберегти худобу, збільшити достаток. Відтак промовляла до худоби, до ватри, як до істот розумних.

«Так йшло життя худоб Книга: Тіні забутих предків'яче й людське, що зливалось докупи, як два джерельця у горах в один потік».

* * *

«Завтра велике свято. Теплий Юра одбира от прохладного Дмитра ключі світові, щоб править землею.. ..Завтра — весна, денек радості й сонця... і Палагна вирішила поворожити. Для того ще на світанку, роздягнувшись донага, пішла на царинку, де ще на Книга: Тіні забутих предків Благовіщення «закопала у муравлисько сіль, булку й намисто». Нарешті вона спинилась під буком, солодко потягнулась, але в ту ж мить її наче скувало щось. То був погляд Юри. їх сусід, мольфар, планетник Юра дивився на жінку, а вона не мала сили й поворухнутися.

«Врешті у ній ворухнулася злість Книга: Тіні забутих предків. Пропало ціле ворожіння!» Але все стояла у напруженому чеканні чогось. Отямилася лише если той підійшов зовсім близько і стиснув їй руку. Тоді заорала і втекла. Та палкі, наче «дві чорні жаринки, очі Юри переслідували її скрізь. Вона боялася мольфара і разом з тим цікавилася усім, що про нього гласили Книга: Тіні забутих предків. І мимоволі порівнювала з чоловіком: «Щось було важке у ньому, якась жура його гризла та ослабляла тіло, щось старе, водянисте світилось в його стомлених глазах. Помітно худ, ставав байдужий. Ні, Юра кращий».

Та гордість не давала Палаті бодай заговорити з Юрою, хоч думки щоразу звертались до нього: «Він був Книга: Тіні забутих предків могутній, потужний, все знав. Од його слова гинула зразу худоба, сохла й чорніла, як дим, людина, він міг послати погибель і життя, розігнать хмару і сперти град, вогнем чорного ока спопелить ворогів і запалити в жіночому серці кохання. Він був земним богом, той Юра, що хтів Палагни, що простягав по Книга: Тіні забутих предків неї руки, в яких тримає світові сили».

І ось 1-го разу Палагна захотіла відвідати корів у лісі, бо сон, що бачила, віщував їй недобре. Аж раптом найшла «важка синьо—біляста хмара», що мала принести град. Палагна по—своєму уявляла походження граду, вважаючи, що то чорнокнижники сікли Книга: Тіні забутих предків лід десь по замерзлих озерах у горах, а душі страчених збирали його в мішки та гнали з ними на хмарах розсівати лід по землі. Отак роздумуючи, Палагна помітила чоловіка, що боровся з вітром. Вперто дерся він на скелі і нарешті піднявся на вершок пылай.

Вона впізнала Юру. «Став проти Книга: Тіні забутих предків хмари, одна нога наперед, і склав руки на грудях. Закинув вспять бліде обличчя і вперся похмурим оком у хмару. Стояв так довгу хвилину, а хмара ішла на нього. І раптом сильним рухом він кинув кресаню на землю. Вітер сразу звіяв її в равнину і підхопив на голові в Юри довге волосся Книга: Тіні забутих предків. Тоді Юра підняв до хмари ціпок [палиця], що тримав у руці, і крикнув у синій клекіт:

«Стій! Я для тебя не пускаю!..» Навкруги блискали блискавки, вітер здіймав його волосся і одяг, але Юра стояв непохитно. Деякий час Паланга спостерігала цей дивний двобій, если хмара ніби спинилася, хоч не хотіла Книга: Тіні забутих предків підкорятися, а Юра заклинав її йти «у безвісті, у провалля», але не на сіножаті, бо пропаде худоба. Нарешті хмара скорилася і «розв'язала мішки» з градом над річкою, а Юра, відвернувши бюру, впав знесилений. До нього прибігла Палагна, сяяча, як сонце, і з турботним питанням: «Цитобі, Юрочку, не сталось чого Книга: Тіні забутих предків лихого?..» І з того денька вона стала «любаскою» Юри.

* * *

Іван дивувася, чого це Палагна стала ще краще одягатися, навітьу будні. Інколи кудись щезала й поверталася пізно. А потім вже й відверто цілувалася з Юрою у корчмі.

«Всі гласили про Палагну та Юру, чув і Іван, але приймав усе байдуже Книга: Тіні забутих предків. Як мольфар, то й мольфар. Палагна цвіла й веселилась, а Іван нидів і сох, втрачаючи силу. Він сам дивувався тій зміні. Що сталося з ним? Сили покидали його, очі, якісь розпорошені й водянисті, глибоко запались, життя втратило смак. Навіть маржинка не давала колишньої втіхи. Чи йому Книга: Тіні забутих предків пороблено що, хто урік? Не мав до Палагни жалю, навіть кривди не чув у серці, хоч бився за неї з Юром». Бився не зі злості, а так годилося, бо спровокував його побратим Семен, що вдарив Юру першим, дорвейікнувши за дружину Івана.

Юра ледве не вбив Івана, але їх розборонили Книга: Тіні забутих предків, і все залишилося, як і було. Іван худнув, втратив апетит і 1-го разу побачив, як на обійсті в Юри мольфар тримав перед Палатою глиняну ляльку і тикав у її пальцями, примовляючи: «Б'ю кілок здесь,— шептав зловісно, — і высыхать руки та й ноги. В живойіт — карається на живойіт; не годен їсти Книга: Тіні забутих предків...» Іван зрозумів, що то вони проти нього змовляються, схотів убити обох на місці, але раптом замість злості на нього зійшли спустошення і байдужість. Він пішов, не знаючи куди. «Куди він йшов? Не міг навіть згадати. Блукав без мети, злазив на пылай, спускався і підіймався, куди ноги носили.

Нарешті Книга: Тіні забутих предків побачив, що сидить над рікою. Вона клекотіла та шуміла під ногами у того, ся кров зелена зелених гір, а він вдивлявся без тями в її бистрину, аж нарешті в його стомленім мозку засвітилась перша ясніша думка: на сім місці брела колись Марічка. Здесь її взяла вода. Тоді вже згадки самі Книга: Тіні забутих предків почали зринати одна по одній, наливати порожні груди». Він сидів над річкою й знову чув глас Марічки, її співаночки, бачив її миле обличчя, згадував її щиру ласкавість, і туга знову охоплювала його серце. Бо тепер усе минуло, нічого нема. І ніесли не повернеться. Колись Марічка, а тепер він Книга: Тіні забутих предків... «Вже його зірка ледве тримається в небі, готова скотитись. Бо що наше життя? Як блиск на небі, як черешневий цвіт... нетривке й дочасне».

Втома повалилася на нього, і залишилося лише бажання нарешті спочити, від усього.

* * *

1-го разу Іван прокинувся від того, що його будила Марічка й гукала із собою Книга: Тіні забутих предків. «Він глянув на неї і анітрошки не здивувався. Добре, що Марічка нарешті прийшла».

Вони здіймалися вгору, хоч була вже ніч, Іван виразно бачив її обличчя. Він не питав, куди вони йдуть, йому було так добре з нею. А Марічка питала: «Чогось так змарнів? Ци ти недужий? » А він Книга: Тіні забутих предків охоче відповідав, що банував за нею. Вони йшли, не знаючи куди, і все згадували минуле і все ті згадки були про їхнє кохання.


«Він бачив перед собою Марічку, але йому чудно, бо він разом з тим знає, що то не Марічка, а нявка. Йшов поруч із нею й боявся пустити Книга: Тіні забутих предків Марічку вперед, щоб не побачить криваву діру ззаду у неї, де видно серце, утробу і все, як се у нявки буває». Але він гнав від для себя цю думку і йшов, тулячись до Марічки і відчуваючи тепло її тіла. Вона нагадала йому їх першу зустріч, дитячі забави, холодні купелі у Книга: Тіні забутих предків потоках, співанки і ужасы, гарячі обійми і муку розлуки — всі ті милі дрібнички, що гріли серце.

«Свідомість його двоїлась. Чув, що коло його Марічка, і знав, що Марічки нема на світі, що се хтось інший веде його у безвісті, у недеї, щоб там загубити. А проте йому добре було, він Книга: Тіні забутих предків йшов за її сміхом, за її щебетанням дівочим, не боячись нічого, легкий і щасливий, яким був колись».

Усі його клопоти, усі турботи, ужас смерті, Палагна і ворожий мольфар кудись відійшли, наче їх і не було ніесли. Він почувався знову молодим і щасливим, він ішов усе отдалі, забираючись Книга: Тіні забутих предків у холодний і непривітний глиб верховинних лісів. От вони й на полянці. Нараз Марічка здригнулася, стала, прислухаючись з тривогою, а потім раптом щезла.

Іван розіклав ватру, щоб вона не заблукала, сів на пеньок й став чекати. І ось у лісі почувся тріск. Він думав, що то Марічка, й радо піднявся їй Книга: Тіні забутих предків назустріч. Але то був якийсь чоловік. «Він був без одежі. М'яке темне волосся покривало все його тіло, оточало круглі і добрі очі, заклинилось на бороді і звисало на грудях. Він склав на величавый живойіт зарослі вовною руки і підійшов до Івана.

Тоді Іван зразу його пізнав. Се Книга: Тіні забутих предків був веселий чугайстир, добрий лісовий дух, що боронить людей од нявок. Він був смертю для их: зловить і роздере».

Чугайстир відразу спитав Івана, куди побігла нявка, а Іван з острахом зрозумів, що це ж він питає про Марічку. І серце його закалатало: ось чого вона зникла. Він відповів Книга: Тіні забутих предків, що не знає, а сам думав, як би йому найдовше затримати чугайстира, щоб Марічка встигла втекти якнайдалі. Тим часом чугайстир грівся коло ватри, поглядаючи на Івана, і раптом запропонував: «Може б, ти трошки пішов зо мною у танець?» Іван радо погодився. «Іван тупнув на місці, виставив ногу, струснув Книга: Тіні забутих предків усім тілом і поплив в легкім гуцульськім танці. Перед ним смішно вихилявся чугайстир. Він прижмурював очі, поцмокував ротом, трусив животиком, а його ноги, оброслі, як у ведмедя, незграбно тупцяли на однім місці, злипались і розгинались, як грубі обіддя. Танець, видимо, його зогрівав».

Дивним був той танець біля лісового вогнища. Іванові надавала Книга: Тіні забутих предків снаги думка про выручиління Марічки, і він щоразу підбадьорював лісового духа, а той уже втомився, спітнів і запросився припинити танець. Тоді Іван, що вже теж стомився, був увесь мокрий, запропонував зіграти на флаері. Він заграв ту саму пісню, яку колись підслухав у щезника в лісі. Чугайстир аж млів, заплющивши очі Книга: Тіні забутих предків, підкидаючи п'яти. Нарешті вони обидва повалилися на травку, засапавшись. Затим лісовик подякував Іванові та й пірнув у хащу. Іван знову залишився сам. Але ж де була Марічка? Йому так треба було бачити дівчину, говорити з нею.

«Іван мав ще багато їй розказати. Він чув потребу оповісти Книга: Тіні забутих предків їй ціле своє життя, про свій тусок за нею, безрадісні дні, свою самотність серед ворогів, нещасливе подружжя...» Іван подався у гущину шукати Марічку. Нараз почув її глас десь ззаду. Треба було вертатися вспять. Він поспішав, стукався коліньми об смереки, відводив гілля і жмурив очі. Блукав довго, але не міг Книга: Тіні забутих предків знайти полянки. Раптом він знову почув Марічкин глас: «Іва—а!..» Глас бринів десь з—під ніг, з провалля. Іван нарешті зрозумів, що треба спуститися швидше вниз. Він ще подумав, як вона змогла злізти звідси, бо здесь же найкрутіше.

А глас Марічки все кликав його, і він спускався, шукаючи підпору, кваплячись, примовляючи Книга: Тіні забутих предків: «Іду, Марічко! Іван забув обережність, скакав по камінню, калічив руки і ноги, але поспішав на той рідний глас. І раптом відчув, що чорна безодня тягне його вниз. «Чорна важка гора розправила крила смерек і вмить, як птах, пурхнула над ним у небо, а гостра смертельна цікавість опекла Книга: Тіні забутих предків мозок: об що стукнеться голова? Почув ще тріск кості, гострий до нестерпучості біль, що скорчив тіло,— і все розпливлось в червонім вогні, в якому згоріло його життя...» Ледь живого на другий денек знайшли його пастухи.

***

«Сумно повістувала трембіта горем про погибель.

Бо погибель здесь має свій глас, яким промовляє до самотніх Книга: Тіні забутих предків кичер. Лупили копитами коні по каменистих плаях, і постоли шуршали у пітьмі ночі, як з леговищ людських, загублених в горах, поспідурачся сусіди на пізні вогні. Згинали перед тілом коліна, складали на груди мерцеві гроші — на перевіз душі — і мовчки засідали на лави. Мідурачся сиве волосся з вогнем червоних хусток Книга: Тіні забутих предків, здоровий рум'янець з жовтим воском зморщених лиць.

Смертельне світло сплітало сітку однакових тіней на мертвім і на живих обличчях. Драгліли вола багатих ґаздинь, тихо сяли старечі очі перед повагою смерті, мудрий спокій єднав життя і погибель, і грубі запрацьовані руки важко лежали у всіх на Книга: Тіні забутих предків колінах». Палагна добре і вправно голосила, примовляючи до померлого чоловіка. Сусіди почали згадувати про різні епізоди, пов'язані з небіжчиком: один з ним пастушив разом на полонині, другий ще десь працював. Годилося потішити самотню душу, розлучену з тілом.

А нові гості все йшли і йшли, товклися вже й біля порогу.

«Чи Книга: Тіні забутих предків не багато вже суму мала бідна душа? Така думка, видимо, таїлась підвагою гнітучого смутку, бо од порога починався вже рух. Ще несміливо тупали ноги, пхалися лікті, гуркотів часом ослін, голоси рвались та мішались в глухому галдежі юрми. І ось раптом високий жіночий сміх гостро розтяв важкі покрови суму, і Книга: Тіні забутих предків стриманий гомін, наче поломінь, бухнув з—під шапки чорного диму».

Почалася забава. Молоді голоси перегукувалися, пропонуючи один одному «купити зайця», називали один 1-го то носатим, то горбатим, то кривим. І вже ті, що прийшли останніми, повернулися спиною до тіла, і усмішки з'явилися на їх обличчях. «Один Книга: Тіні забутих предків за одним гості вставали з лавок та розходились по кутках, де було забавно й тісно».

А у кутках вуст мерця застигнуло гірке міркування: що наше життя? «Як блиск на небі, як черешневий цвіт...» Вже про тіло забули. Молодиці цілувалися з чужими чоловіками, а ті обіймали чужих жінок. У хаті ставало Книга: Тіні забутих предків все веселіше, а на подвір'ї почалися веселі ігрища. І навіть старі приймали участь у забаві. «Поміст двигнів у хаті під вагою молодих ніг, і скакало на лаві тіло, трясучи жовтим обличчям, на якому усе ще грала загадкова усмішка смерті.

На грудях тихо бряжчали мідяні гроші, сбросяті добрими душами на Книга: Тіні забутих предків перевіз.

Під вікнами сумно ридали трембіти».



kniga-sostavlena-na-osnove-tematicheskih-viderzhek-o-zdorove-i-medicine-iz-ucheniya-zhivoj-etiki-stranica-23.html
kniga-sostavlena-na-osnove-tematicheskih-viderzhek-o-zdorove-i-medicine-iz-ucheniya-zhivoj-etiki-stranica-38.html
kniga-sostavlena-na-osnove-tematicheskih-viderzhek-o-zdorove-i-medicine-iz-ucheniya-zhivoj-etiki-stranica-63.html